Старая бамбуковая кисточка для каллиграфии не один десяток лет смиренно исполняла свой долг. Потёртый вишнево-коричневый лакированный корпус со временем покрылся множеством мелких трещин, но всё ещё продолжал восхищать хозяина своей утончённой красотой и изящностью. Грациозно танцуя вдоль белоснежно-кремового полотна, она готовилась, как и сотни раз до этого, излить смольные чернильные реки, навечно оставив свой безымянный след на девственно-чистой бумаге.
Мужчина в чёрном атласном халате-кимоно, на кромках которого виднелась отделка белого цвета с причудливой вышивкой, напоминающей древнетанфускую письменность, сидел за низким столиком из жёлтого ореха, погрузившись в долгое и внимательное созерцание пустоты, широко раскинувшейся перед ним. Нет, это была не какая-то сверхъестественная субстанция похожая на густое чёрное ничто. Совсем даже напротив. Его синие словно безбрежные небеса глаза неотрывно глядели на цветущий летний сад, великолепный вид на который ему открывался всякий раз когда он приходил на широкую вытянутую веранду своего особняка.
На миниатюрном прямоугольном столике было совсем немного вещей, но даже так он сумел устроить лёгкий беспорядок. Листы плотной рисовой бумаги лежали так словно бы перед его приходом ими ещё успели поиграться детишки или буйный ветер, отголосок надвигающегося урагана. Несколько кистей, обычно лежавшие рядом друг с другом тоже были разбросаны вдоль всего стола. Это его особый порядок, что перманентно встречался на рабочем месте. Порядок, что властвовал над хаосом. Так ему было намного свободнее. Так он не чувствовал давления со стороны стопки пустых листков и заказчиков. Его душу, саму схожую то на бушующий грозовой вихрь, то на спокойный летний бриз, посещала радость вдохновения как раз в такие беззаботные минуты наслаждения умиротворяющей тишиной и спокойствием. Лёгкий беспорядок был лишь маленьким дополнением до расслабляющего пейзажа, творческая прихоть.
Мысли мужчины, затерявшиеся где-то у шелестящих изумрудных крон старых лип и каштанов, возвратил налетевший ветер, послушно возвещая протяжным свистом о пришедшей в его земли грозе. Она была и вправду особенная. Тяжелые, нависающие будто вторым небом, серо-чёрные как туманная ночь облака сверкали от края до края горизонта фиолетовыми плетями, беспокойно и хаотично танцующими дикие пляски вдоль всего видимого небосвода, попеременно ударяясь гулко и с грохотом о земли, что снова стали частью их необъятных и безмерных владений. Они могли запросто игнорировать людские законы. Для тех, кто живёт сначала самого первого вздоха планеты, человек был лишь назойливой неурядицей, однако всё же временной. Ведь с такими успехами, как людские народы, с присущей только их виду жаждой крови, уничтожают друг друга, природе вообще не надо было ничего делать. Она могла просто немного подождать... Для неё ведь несколько тысяч лет просто жалкий миг...
...Об этом он думал снова и снова, сколько бы не приходил сюда. Но всё же никак не мог вдоволь налюбоваться её удивительной красотой...
...Один резкий взмах кисти и лист навсегда запечатлел этот день и память о сопровождающем его треске зарниц. Следующий взмах последовал незамедлительно, но был уже более мягким и вымеренным. Остальные также не заставили себя долго ждать. Все они получились намного плавнее и спокойней, запомнив шум только что обрушевшегося ливня...
Наконец иероглиф был готов. Эмоции, что переполняли его беспокойное сердце утихли и можно было браться за работу, которую он так долго откладывал. За произведение, что стало отражением его собственной души.....
***
Старий бамбуковий пензлик для каліграфії не один десяток років смиренно виконував свій обов'язок. Потертий вишнево-коричневий лакований корпус з часом покрився безліччю дрібних тріщин, але все ще продовжував захоплювати господаря своєю красою та витонченістю. Граціозно танцюючи вздовж біло-кремового полотна, він готувався, як і сотні разів раніше, вилити смольні чорнильні річки, назавжди залишивши свій безіменний слід на незайманому папері.
Чоловік у чорному атласному халаті-кімоно, на кромках якого виднілося оздоблення білого кольору з химерною вишивкою, що нагадує давньотанфуську писемність, сидів за низьким столиком з жовтого горіха, занурившись у довге й уважне споглядання порожнечі, що широко розкинулася перед ним. Ні, це не була якась надприродна субстанція схожа на густе чорне ніщо. Зовсім навіть навпаки. Його сині ніби безмежні небеса очі невідривно дивилися на квітучий літній сад, чудовий вид на який йому відкривався щоразу, коли він приходив на широку витягнуту веранду свого будинку.
На мініатюрному прямокутному столику було зовсім небагато речей, але навіть так він зумів влаштувати легкий безлад. Листи щільного рисового паперу лежали так ніби перед його приходом ними ще встигли погратися дітлахи або буйний вітер, відлуння урагану, що швидко насувався. Кілька пензлів, які зазвичай лежали поруч один з одним, теж були розкидані вздовж усього столу. Це його особливий порядок, який перманентно зустрічався на робочому місці. Порядок, що панував над хаосом. Так йому було набагато вільніше. Так він не відчував тиску з боку стопки порожніх листків та замовників. Його душу, саму схожу то на бурхливий грозовий вихор, то на спокійний літній бриз, відвідувала радість натхнення якраз у такі безтурботні хвилини насолоди заспокійливою тишею. Легкий безлад був лише маленьким доповненням до розслабляючого пейзажу, творча забаганка.
Думки чоловіка, що загубилися десь у шелестящих смарагдових крон старих лип і каштанів, повернув вітер, що налетів, слухняно сповіщаючи протяжним свистом про грозу, що прийшла в його землі. Вона була і справді особлива. Тяжкі, нависаючі ніби другим небом, сіро-чорні як туманна ніч хмари виблискували від краю до краю горизонту фіолетовими батогами, що неспокійно і хаотично танцювали вздовж усього видимого небосхилу, поперемінно вдаряючись з гулом і грохотом по землі того краю, що знов став частиною їх неосяжних і безмірних володінь. Вони могли легко ігнорувати людські закони. Для тих, хто живе спочатку найпершого зітхання планети, людина була лише настирливим негараздом, проте все ж таки тимчасовим. Адже з такими успіхами, як людські народи, з властивою лише їхньому виду жагою крові, знищують один одного, природі взагалі не треба було нічого робити. Вона могла просто трохи почекати... Адже для неї кілька тисяч років просто жалюгідна мить...
...Про це він думав знову і знову, скільки б не приходив сюди. Але все ж таки ніяк не міг вдосталь намилуватися її дивовижною красою.
...Один різкий помах пензля і лист назавжди зафіксував цей день і пам'ять про тріск блискавиць, що супроводжували його. Наступний помах пішов негайно, але був уже м'якшим і більш зваженим. Інші також не змусили себе довго чекати. Всі вони вийшли набагато плавніше і спокійніше, запам'ятавши шум зливи, що щойно обрушилася.
Нарешті, ієрогліф був готовий. Емоції, що переповнювали його неспокійне серце, затихли і можна було братися за роботу, яку він так довго відкладав. За твір, що стало відображенням його власної душі.....
